Караїмська преса початку ХХ столiття

Автор: Яблоновська Н.В., канд. фiлол. наук, доцент


Проблема етнiчної преси надзвичайно актуальна сьогоднi, коли вiдбувається культурне вiдродження малих нацiй й вiдновлення їхньої преси, практично занедбаної у роки iснування радянського тоталiтаризму. Яскравий приклад втрачених традицiй нацiональної преси становить iсторiя караїмських видань, для яких початок ХХ столiття був справжньою «золотою добою».

Кримськi караїми (караї) – корiнний малочислений народ Криму, який зараз опинився на гранi зникнення. Полiтика радянської держави, обмежуюча нацiональну самосвiдомiсть, асимiляцiя iз народами, що жили поруч, вiйни, частково й депортацiя – все це трагiчно вплинуло на крихiтний народ караїмiв.

У 1990-тi роки незалежна Україна надала багатьом малим народам надiю на нацiональне вiдродження. Зараз права нацiональних меншин закрiпленi у рядi законодавчих актiв: Конституцiї України, Законi «Про нацiональнi меншини в Українi» та iн. Вiдносно караїмiв i ще одного крихiтного кримського етносу – кримчакiв – Рада Мiнiстрiв Криму ухвалила Постанову «Про заходи щодо збереження та вiдродження культурної спадщини караїмiв та кримчакiв» (1992 р.).

Однак стан караїмської преси в Українi й досi не може зрiвнятись з дореволюцiйним: зараз в Криму немає жодного караїмського видання. На протязi 90-х рокiв минулого столiття караїми України користувалися московською газетою «Караимские вести» (1994-2002), а також караїмською сторiнкою у Мелiтопольськiй газетi (вийшло двадцять номерiв). Таким чином, караїмська преса початку ХХ ст. – це не тiльки видатне минуле, а й той зразок, за яким можливо було б створювати нинiшнi видання цього корiнного кримського народу. Вивчення цього прикладу розвиненостi, багатогранностi i суспiльної впливовостi караїмського нацiонального видання i становить цiль нашої статтi, в задачi якої увiйшли:

  1. опис караїмських видань початку ХХ столiття,
  2. з'ясування їхнiх цiлей i завдань, обсягу, основних роздiлiв;
  3. дослiдження вiдбиття у караїмськiй перiодицi процесiв нацiонального культурного ренесансу та етнiчного дiалогу;
  4. вивчення зв'язку етнiчних видань караїмiв iз суспiльно-полiтичним життям караїмської громади.

Початок розвитку караїмської преси на Українi вiдноситься до другої половини ХIХ столiття: у Одесi караїмська молодь довгий час (1864-1872) видавала рукописний журнал «Давул» («Барабан»).

Один iз найактивнiших членiв гуртка, вiдомий караїмський просвiтитель i лiтератор I. I. Казас в кiнцi столiття став редактором приватної загальнокримської газети «Таврида», його твори у перекладi на росiйську мову друкувалися у журналi «Караимская жизнь» та iн., однак рiдною тюркською мовою побачив свiт лише один вiрш, який з'явився у газетi I. Гаспринського «Терджiман», цензором якої був I.I. Казас i за усi роки дiяльностi на цiй посадi не усунув жодного слова.

На початку ХХ столiття рукописнi караїмськi видання були й у Криму: наприклад, гумористична караїмська газетка «Зурна-Давул» (Феодосiя).

Першим друкованим органом караїмської громади став московський росiйськомовний щомiсячник «Караимская жизнь» (головний редактор Садук Раєцький, редактор-видавець – В.I. Сiнанi). Головна увага у ньому приверталася до Криму як iсторичної батькiвщини росiйських караїмiв i водночас мiсця мешкання найчисленнiшої караїмської громади. Обсяг журналу становив 120-130 сторiнок.

Далеко не усi члени караїмської громади вважали видання нацiонального щотижневика необхiдним, були й такi, хто пiсля довгих рокiв вимушеного мовчання побоювався розголошення «внутрiшнiх» аспектiв караїмського побуту. Звертаючись в першу чергу до прихильникiв «нацiональної iзоляцiї», редакцiя журналу у статтi «Нашi задачi» переконувала: «Що є в нас такого, що слiд ховати вiд очей чужих? Противники вважають, очевидно, що щось треба приховувати, щось треба ховати, бо вони нагадують про якесь «смiття», яке нiбито не слiд виносити з хати. Ми кращої думки про наш народ... Ми вважаємо, що все наше минуле глибоко цiкаве в iсторичному планi i свiдчить про минулу нацiональну могутнiсть, вся дiйснiсть сучасного караїмства – все це може бути смiливо нами показаним i повинно бути показане чужим» « [1, с. 5]. Далi у статтi розкривається кiлька цiлей створення нацiонального друкованого органу караїмiв: 1) задля «нацiонального самоспоглядання» - ознайомлення караїмiв з iсторiєю їхнього народу («Самi караїми у бiльшостi дуже мало знайомi з тими матерiалами, котрi маються по їхньої iсторiї i археологiї <...> етнографiї та антропологiї» [1, с. 6]); 2) для «iнших, якi цiкавляться своєрiдним феноменом» маленького караїмського народику; 3) для того, щоб з'єднати в єдину родину сучасне караїмство. Задачами «Караимской жизни» стали: збирання наукової iнформацiї про караїмiв, яка змогла б перетворити журнал у «караїмську енциклопедiю», огляд сучасного життя караїмiв, об'єднання усiх караїмiв Росiйської iмперiї у єдину громаду.

Щомiсячник «Караимская жизнь» проiснував тiльки рiк, протягом якого вийшло дванадцять номерiв. Але справу караїмської нацiональної преси було продовжено журналами «Караимское слово» (1913-1914, Вiльнюс) i «Сабах» (No1,2, 1914, Луцьк).

У суспiльному iсторичному лiтературному та науковому щомiсячнику «Сабах» (вiдповiдальний редактор-видавець Емiлiя Йосифовна Рудковська) в цiлому залишилися тi ж самi роздiли, що й у «Караимской жизни»: аналiтичнi статтi про 1) iсторичний розвиток та 2) сучасне суспiльне положення караїмiв, 3) караїмська белетристика, 4) хронiка караїмського життя. Як i «Караимская жизнь», «Сабах» прямував до духовного єднання захiдних та пiвденних караїмiв (у рубрицi «Хронiка» пишеться, що «волиняни, хоч i зарахованi до Трокського Духовного Правлiння, але позитивно до нього iндиферентнi i дуже тягнуться до Криму» [2, с.45]), тому значну роль у журналi захiдноукраїнських караїмiв грають подiї таврiйського караїмського духовного правлiння: вибори нового гахама, вiдновлення Чуфут-Кале i т.п.

Очевидна обмеженiсть кола авторiв та iнформацiйних джерел журналу, що вiдчувалась вже у першому його номерi (який, до речi, був за обсягом у кiлька разiв менший «Караимской жизни»), може бути поясненням того, що вiн дуже швидко припинив своє iснування.

У тому ж 1914 р. була здiйснена перша спроба органiзацiї караїмського перiодичного видання на батькiвщинi караїмiв у Криму. Газзан феодосiйської караїмської общини А. I. Катик 10 червня 1914 р. звернувся до таврiйського губернатора iз проханням дозволити випуск у Феодосiї караїмського журналу пiд назвою «Вестник караимской жизни» [3]. Програма журналу бiла такою: 1) вiддiл лiтературний: твори, якi малюють караїмське життя; 2) iсторiя караїмської лiтератури; 3) iсторiя караїмського народу; 4) критичнi статтi (лiтературно-науковi); 5) статтi релiгiйно-моральнi; 6) статтi педагогiчнi; 7) археологiя; 8) хронiка караїмського життя, 9) поштова скринька; 10) об'яви. Журнал планувалося випускати один раз у два мiсяцi (приблизно так, як виходила «Караимская жизнь»). Обов'язки вiдповiдального редактора взяв на себе А.I. Катик. На своє прохання вiн отримав свiдоцтво No 16681 на право випуску журналу «Вестник караимской жизни» [4]. Але караїмський журнал так i не побачив свiт – почалася перша свiтова вiйна.

У грозовi i водночас багатообiцяючi 1917-1919 рр. караїмське преса нарештi з'явилась й у Криму, у євпаторiї, де С.М. Шапшал почав видавати росiйською мовою журнал «Известия караимского Духовного Правления». Редактором журналу став газзан А.I. Катик.

Перший номер журналу «Известий Таврического и Одесского караимского Духовного Правления» (такою була назва у 1917 р.) вийшов 20 травня 1917 р. За весь 80-рiчний перiод iснування Духовного Правлiння це була перша спроба створення його друкованого органу. Журнал починався з офiцiйного роздiлу – затверджень на посадах, призначень, об'яв i наказiв караїмського Духовного Правлiння. У неофiцiйному роздiлi друкувалися статтi про iсторiю та культуру караїмiв, твори караїмських просвiтян та некрологи. У третьому, довiдниковому, вiддiлi друкувалися фiнансовi звiти караїмських общин, документи стосовно караїмського селища Iмдат-Пiгiт (селища для караїмiв, заснованого завдяки пожертвуванню мiльйонера Пiгiта) та iншi довiдковi матерiали, наприклад, програма iспитiв на звання домашньої вчительки караїмської мови та Закону Божого. У четвертому, бiблiографiчному, роздiлi була розташована iнформацiя про вихiд караїмської лiтератури. П'ятий роздiл – «Хронiка» – мiстив повiдомлення вiд кореспондентiв журналу з рiзних населених пунктiв Криму. Шостий роздiл складали об'яви.

Неможливо не вiдмiтити пiднесений настрiй нацiонального вiдродження, присутнiй у бiльшостi публiкацiй журналу – вiд надрукованої Постанови Кримського Уряду про право караїмського гахама (разом iз прем'єр-мiнiстром, мiнiстрами Кримського Уряду, головним начальником Кримської армiї, єпископами християнських церков та мусульманським муфтiєм) на допит по мiсцю мешкання до збору коштiв на пiдтримку Олександровського караїмського духовного училища. Нажаль, сподiвання караїмства були марними - у часи створювання єдиного унiфiкованого «радянського народу» культура невеликого народу караїв залишилася за межею державної уваги i пiдтримки: закривалися кенаси (до революцiї в Криму було 11 кенаса, останню з яких, в євпаторiї, було зачинено у 1959 р.), зникли караїмськi видання. Якщо у 1920-тi роки радянська влада виявляла зацiкавленiсть у розвитку культури «малих» народiв: провiдна газета Кримської АРСР «Красный Крым» мала кореспондента-караїма для висвiтлення подiй караїмської общини, у 1927 р. у Сiмферополi вийшов збiрник Кримського об'єднання караїмських общин (КримОКО) «Бызым йол» («Наш шлях») iз звiтами двох караїмських з'їздiв, Всесоюзної конференцiї караїмських общин та рiзноманiтним лiтературним матерiалом, то вже на початку 1930-х рр. в наслiдок змiни полiтичної обстановки суспiльне життя караїмiв почало затухати i в 1936-1937 рр. практично припинилося.

Але традицiї караїмської преси зберiгалися у зарубiжжi, де виходили журнали «Karai Awazy» (Луцьк, 1931-1938, караїмською мовою), «Mysl Karaimska» (науково-популярний щорiчник польською мовою, Вiльно, 1924-1939, No 1-12, нова серiя, Вроцлав, 1946-1947, No1-2), «Onormach» (Каунас, 1934, Пасвалiс, 1938, Паневежис, 1939, караїмською мовою). Частково вони висвiтлювали й життя кримських караїмiв, наприклад, у No 2 журналу «Mysl Karaimska» у статтi «Zycie Karaimov poza kordonem», де, до речi, про стан караїмської преси зазначається: «Krymscy Karaimowie perjodycznego wydawnictwa nee maja. Obecnie w Symferopolu zamierzaja wydac zbior karaimskich poezyj ludowych. W tym celu zbiraja piesni narodowe, liryki, bajki, przyclowia i t.p.» [5, с.44].

Висновки. На початку ХХ столiття випускалися такi караїмськi видання, як журнали «Караимская жизнь» (Москва), «Караимское слово» (Вiльно), «Сабах» (Луцьк), «Известия караимского Духовного Правления» (євпаторiя), в задачi яких входило збирання наукової iнформацiї про iсторiю та культуру караїмiв, огляд сучасного життя караїмiв, об'єднання усiх караїмiв Росiйської iмперiї у єдину громаду. Iнтенсивний розвиток караїмських видань початку столiття свiдчить про зростання нацiональної самосвiдомостi та культурне вiдродження караїмiв, яке було припинене у радянськi часи, коли прiоритетним стало не нацiональне рiзноманiття, а створення монолiтного «радянського народу».

Лiтература

  1. Караїмське життя. – 1911. - No1 (червень).
  2. Сабах. – 1914. - No 1.
  3. Державний архiв в АРК. – Ф. 26. – Оп. 3. – Спр. 964. – Л. 1.
  4. Державний архiв в АРК. – Ф. 26. – Оп. 3. – Спр. 964. – Л. 2.
  5. Mysl Karaimska. – 1925. - No 2. – С. 43-45.

comments powered by Disqus